Відлік професійного життя в баскетболі заслужений тренер України Борис Вдовиченко веде з 1953 року. Тоді він вступив до Київського інституту фізкультури і почав грати за команду СКІФ (згодом "Будівельник").
Нещодавно на порозі 70-річчя Борис Нестерович дістав стипендію Президента України за заслуги в піднесенні спорту вищих досягнень. І хоча дошкуляють хвороби, пенсіонер не сидить вдома. Він частий гість Федерації баскетболу України, Республіканської школи вищої спортивної майстерності, не пропускає жодного матчу.

Друга хвиля

Ази технічних навичок Борис Вдовиченко набув у першій київській дитячо-юнацькій спортивній школі під керівництвом тренерів Федора Добрийвечора та Миколи Замкова.

1953-й, рік закінчення Борисом Вдовиченком середньої школи, став переломним у розвитку вітчизняного баскетболу. Відійшла в минуле ера таких асів команд Києва та України, як Олександр Леонов, Юрій Бородаєнко, Наполеон Каракаш'ян, Микола Моренко, Юрій Смоляк, Володимир Прокоф'єв, Наум Окунєв та інших. Більшість із них пройшли через інститут, а отже й через команду СКІФ, і стали провідними гравцями інших клубів. Київські команди тоді були найкращими в Україні, але до початку 60-х років значно поступалися московським і прибалтійським.

Саме на зміну їм прийшли молоді й амбітні, значно вищі на зріст і потужніші фізично, краще технічно підготовлені партнери Вдовиченка по юнацькому баскетболу - Віталій Ков'янов, Микола Баглей, Юрій Виставкін, Вадим Гладун, Володимир Стремоухов, Тіберій Гецко, Валентин Куровський, Валентин Кононенко, Леонід Поплавський та інші. Вони тіснили ветеранів ще юнаками, а нині ще завзятіше всю молодечу силу віддавали грі, в якій був простір для творчості, індивідуальної майстерності, власного "я".

З цими гравцями другої хвилі незабутній Володимир Шаблинський і пішов у рішучий наступ. Сам у минулому різнобічний спортсмен, він вимагав від хлопців відмінної фізичної підготовки, однаково класної гри в нападі й захисті. Це було можливо лише за умови збільшення швидкостей, застосування тактичних схем, якими користувалися найкращі команди світу.

Через 5-6 років цю команду назвуть зірковою. Вона стане першою в республіці, обігруватиме московські клуби ЦСКА, "Динамо", каунаський "Жальгіріс", таллінський "Калев", тбіліське "Динамо", ленінградський "Спар-так" та інші. В ній Борису Вдовиченку зі зростом 170 см вдалося грати до 1959 року.

Члени тієї команди блискуче володіли всіма технічними прийомами. З м'ячем поводилися, наче циркові артисти. А все через те, що пройшли обов'язкову школу початкової підготовки під керівництвом досвідчених тренерів, днями були готові грати на будь-якому майданчику, де височило кільце.

Початкова підготовка в баскетболі обов'язкова для кожного, вважає Борис Несторович. Нині навіть

провідні гравці не володіють дриблінгом, не вміють однаково діяти обома руками, неспроможні на швидкості обробити м'яч, віддати точний пас, обіграти сам на сам суперника, завершити атаку красивим і влучним кидком. Навіть подвійний крок - основа баскетболу - таємниця за сімома замками для деяких. І такі виконавці прижилися в професійних командах!

Хто ви, "варяги"?

Особливо неприємно чути і бачити , як того або іншого незграбного спортсмена привезли з іншого міста й платять за неоковирну техніку та козлячі стрибки величезні гроші.

Вдовиченко не приховує, що і в роки його молодості кожен тренер мріяв знайти гравця, з яким би не треба було багато працювати, і який би за будь-яких обставин здобував переможні очки. Послугами таких СКІФ довгі роки не користувався. Хіба можна було вважати "варягами" учорашніх членів збірної юнацької України, які ставали студентами? Наприклад, Володимира Стремоухова, який приїхав учитися з Луганська. Незважаючи на молодість, це був готовий на 100% баскетболіст із явно вираженою індивідуальною манерою гри та добре поставленим кидком із середніх відстаней, який не перекривався захисником. Грамотним гравцем, що пройшов добрий вишкіл у дитячому баскетболі, показав себе і Тиберій Гецко зі Львова. Високий Альберт Вальтін з Дніпропетровська вступав до Київського інфізкульту також готовим спортсменом. Його одним із перших запросять до збірної команди СРСР на Олімпійські ігри до Рима.

Одразу привернув увагу вболівальників перший український гігант Олександр Глезер (зріст - 217 см). Стати великим баскетболістом йому завадила пасивність, відсутність бійцівських якостей, небажання працювати над собою. Старання тренера та провідних гравців виявилися марними, хоч у деяких іграх Олександр демонстрував непогані технічні навички та влучні кидки.

Випадково помітили в Уманському сільськогосподарському інституті першокурсника Василя Окипняка. Звернули увагу, що при зрості 210 см він фізично слабкуватий. Виникло питання, куди дивиться викладач фізкультури, маючи такого самородка? Працювати з Василем було легко, він усією душею прагнув до вершин, повірив у тренера і команду. З ним, незважаючи на втому, охоче лишалися після тренувань гравці основного складу, розучуючи різні технічні прийоми й тактичні комбінації. Василь відтак входив до збірних команд СРСР, але на чемпіонат світу та Олімпійські ігри так і не потрапив.

Влучним снайпером прийшов до "Будівельника" з Краснодара Олександр Сальников. Через рік-два він став збірником СРСР, але і з ним доводилося багато працювати, бо не любив грати в захисті. Майже відразу став гравцем екстракласу Анатолій Поли-вода з Єнакієвого, досягнення якого ще ніхто не перевершив. Але хвороба серця в 25 років поставила хрест на його спортивній кар'єрі.

У 70-ті роки селекціонери опинилися в Сочі, де жив Олександр Ткаченко, зріст якого дорівнював 220 см. Цей гігант також охоче вчився і йшов до вершин майстерності семимильними кроками. Його старання в поєднанні з блискучими фізичними якостями привели хлопця до олімпійських вершин.

З Тбілісі був запрошений до команди Сергій Коваленко. При високому зрості він володів чудовою технікою, був непоганим тактиком, добре розумів партнерів.

Надійшла черга молодих Олександра Білостінного й Олександра Волкова. Перший проходив вишкіл у Одесі, потім трохи грав у Ленінграді й Москві. Волков дістав початкову підготовку в Чернігові. Вчився в Київському спортінтернаті, був дублером у "Будівельнику".

Цих спортсменів любила публіка. Кожна гра в київському Палаці спорту за їхньої участі збирала тисячі глядачів.

Нині, сидячи на напівпорожніх трибунах, Борис Нестерович тяжко зітхає. Ігри наче серйозні, а видовища - нема. Через це потерпає й збірна. Найкращі баскетболісти роз'їхалися по зарубіжних клубах, спробуй їх зібрати та зіграти. Баскетбол іде у фарватері за футболом, де в командах майстрів майже скрізь іноземні профі, а за національну команду грати нікому.

Куди подівся дитячо-юнацький баскетбол?

1960 року дипломований спеціаліст Борис Вдовиченко з головою поринає в тренерську роботу, починає працювати з дітлахами у своїй рідній ДЮСШ №1, потім у спортшколі "Авангард", Республіканській школі вищої спортивної майстерності. З'явилася можливість на практиці показати, чого навчився в найкращій команді України.

Молодий тренер насамперед прагнув озброїти юного гравця технічними прийомами, дати добру фізичну підготовку. Коли це досягалося, розучувалися тактичні схеми. Добре знав, що завчасно "натаскувати" юного спортсмена на результат неприпустимо. Тоді було з кого вибирати, групи були переповнені, тренери мали можливість переглядати безліч молоді.

Сьогодні прийом до груп підготовки ДЮСШ обмежений. Та й шкіл, які культивують баскетбол, наймасовішу з ігор, не так багато. До того ж усі вони перейшли працювати під дах, де тісно й бракує часу на всі види спорту. Майже всі школи мають жалюгідний вигляд: інвентарю, спортформи, змагань нема, а тренери, не одержуючи належної зарплати, не можуть виховати класного спортсмена.

А на початку 50-х у баскетбол грали переважно на відкритих майданчиках, яких у Києві було безліч. Це сприяло масовості. Існувала чітка система розіграшу чемпіонату Києва серед добровільних спортивних товариств, яка нікого не лишала осторонь спорту. Здавалося, що змагання ніколи не закінчувалися. Кожне товариство мало виставити 10 команд - хлопчачу й дівчачу, юнацьку та дівочу, дві жіночі та чотири чоловічі. Ігри одного туру, скажімо, між "Динамо" та "Локомотивом", розтягувалися мало не на цілий день. Дитячо-юнацькі школи допускалися до таких змагань, як повноправні колективи.

З ранньої весни свої першості розігрували школи, технікуми, вузи, виробничі колективи, а потім відбувалися баталії на районних та міському рівнях, все проводилося поетапно.

Юнак або дівчина мали можливість упродовж року грати за спортивне товариство, потім відстоювати честь своїх навчальних закладів або виробничих колективів, району або міста. І ці змагання збирали багато глядачів! Баскетбол у ті роки мав неабияку популярність.

Масовість - основа баскетболу. Він повинен бути не лише в кожній школі, а й у кожному подвір'ї. Для цього є всі можливості. Баскетбол потребує малих вкладень, майданчики є скрізь, а там, де їх немає, легко створити.

- Чому такий сильний американський баскетбол? - питає Борис Несторович. - Думаєте, командами НБА? Ні, саме масовістю. Там на кожному подвір'ї по кілька майданчиків. У баскетбол грають на вулицях, пляжах, у всіх зонах відпочинку, навіть у виробничих цехах навішено кільця для гри в перервах. І змагань - безліч. Вони тільки те й роблять, що змагаються. Тому й така сильна НБА. Там можуть виставити 10-15 однаково сильних національних команд. А ми?.. Баскетбол для багатьох областей став необов'язковим для розвитку видом спорту. Що вже тут казати...

Анатолій ВОЛОШИН, "СГ"